RU  UK  EN
Статті  >  Напиши  >  Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"

Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"

Якщо вірити кінематографу, то типовий самурай постає перед нами як суворий, мовчазний і навіть трохи відлюдний воїн. Але цей образ усе ж ніяк не збігається з дійсністю... Олена Расенко пропонує вам переконатися в цьому, зустрівшись зі справжнім самураєм і навіть завітавши до бару, де збираються камікадзе.

Читайте також: Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 1 и Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 2 “Рибний день”


Переді мною сидів останній самурай клану Набесіма. Маленький, сивий, у картатій сорочці, ковбойській краватці і трохи завеликих джинсах. Його очі всміхалися з-під масивної оправи окулярів, а руку самурая тримала його миловидна дружина. Кенші Набесіма приїхав до Токіо з Америки. Розповів, що у Штатах живе вже багато років. Там відкрив спортивну школу, де викладає ази акупунктури, здорового харчування та основи володіння мечем. На батьківщину повернувся, щоб відродити в японцях дух самураїв.

А заразом навчити їх правильно їсти і лікуватися. Наприклад, при грипі, свинці, лихоманці вживати імбир. А хворіючи на кір, віспу, екзему, пити сік алое. Розповідаючи про шкоду хімії для організму, він примудрився кілька разів впасти зі стільця. Однак не через слабкість самурайського духу, просто стілець, на який посадили його, був явно не стійкий.

Щоби повністю розкрити тему духу нації, Такагі-сан запросив нас із другом пропустити по чарочці саке в заклад, де досі збираються камікадзе. Місце, в яке він нас привів, було в центрі району Сіндзюку. Сюди традиційно приходять іноземці, і тут-таки височіє найбільша кількість токійських хмарочосів. Сама ізакая (це щось на кшталт наших наливайок) мала традиційний старовинний вигляд. Напевно, такими ж були саке-бари в 30-40-х роках минулого століття. Тісне приміщення, прості дерев'яні лавки, стільниці з майже не оброблених дощок, відполірованих самими ліктями відвідувачів, скрипуча підлога. Стіни були обвішані старими чорно-білими фотографіями людей у військовій формі, горіло два невеликих світильники, тихо грав марш.

У барі випивало декілька літніх чоловіків. Вони докірливо поглянули на нас, гайдзинів (тобто іноземців), і стали перемовлятися. Господиня шинку, крихітна жінка, запитала Такагі-сана, що ми тут робимо і чи ми не американці. Щоб заспокоїти її, він дав подивитися наші документи. Потім замовив для нас кілька порцій саке і сьодзю. Абсолютно теплих і від цього неможливих. Трохи відтанувши, власниця розповіла, що в її барі не вельми раді гайдзинам через те, що ті хибно тлумачать японське слово «камікадзе». На її переконання, вони були патріотами і захищали Японію від агресора ще сім століть тому. А сьогодні світова преса стала називати так звичайнісіньких терористів. Ще жінка розповіла, що колись ця ізакая належала її матері. У сорокових саме вона проводжала пілотів-смертників, наливала їм на коня саке. Ті заходили в бар пропустити чарочку-другу, знаючи, що можуть уже більше ніколи не повернутись на землю. Їхні світлини зараз висять біля столиків. Ті ж, кому не довелося здійснити свій останній політ, часто приходять сюди випити, згадати товаришів і побурчати на нинішнє покоління японців. Постійних відвідувачів з кожним роком стає дедалі менше. Вони просто вмирають, зітхнула господиня. Тож, напевне, за деякий час вона-таки продасть бар, складе в коробку старі знімки і поїде доживати свій вік деінде на берег. Поки ми розмовляли з японкою, в бар зайшов маленький дідок, підтягнутий та акуратно підстрижений. Він невдоволено подивився на нас із Сашком і підсів до двох чоловіків, які весь час пильно за нами спостерігали. Господиня бару нахилилася до Такагі- сана і сказала, що нам уже час. З бару ми вийшли близько восьмої вечора. Я не образилась, що нас практично виставили за двері і що нам так і не довелось поговорити з камікадзе. Зрештою, це їхня країна і їм вирішувати, спілкуватися з гайдзинами чи ні. На вулиці сигналили авто, переливалися неонові вітрини, на розі підморгував автомат, який продає жіночі труси і губні помади, назустріч ішли двоє довготелесих японців у костюмах графа Дракули. І мені захотілось озирнутися й подивитись, чи не привиділася мені ізакая з її господинею та відвідувачами. Але я не стала цього робити.

Такагі-сан був невблаганний. Цього вечора він-таки вирішив напитися та обов'язково споїти нас. Значно повеселівши, але ще не втративши здатність пересуватися самостійно, японець потягнув нас підвищувати градус. Його улюблений заклад був неподалік. У напівпідвальному досить великому приміщенні вже гуляло декілька компаній. Чоловіки в ділових костюмах і краватках голосно щось обговорювали і сміялися, закидаючи голови назад. За шинквасом стояла маленька, худорлява жінка років шістдесяти. Вона заусміхалася, помітивши Такагі-сана, і дістала з полиці почату літрову пляшку віскі з яскраво-жовтою наклейкою.

Придивившись, я помітила безліч таких самих надпитих пляшок зі стікерами. Такагі-сан пояснив, що японці не можуть так багато пити, як європейці чи росіяни. Виносити алкоголь із собою не прийнято, а отже, єдиний варіант – залишити замовлення в барі й допити пляшку наступного разу. Щоб не переплутати, де чиє віскі, його підписують. Коли ж я запитала, чи можна прийти сюди, назватися чужим ім'ям і випити не свій алкоголь, на мене подивились не надто приязно, включаючи і Такагі-сана. Він пояснив, що так чинити для японця негоже і це суперечить духу самурая. Тут до розмови підключилися й галасливі японці, вже прикінчивши одну пляшку. Виявилося, хлопці зайшли в бар після роботи. І так вчиняють вони регулярно – напиваються колективом. Багатьох удома чекають дружини й діти, однак відірватися від загальної пиятики було б саботажем, а такого в японських компаніях не вітають. Такагі-сан підтакував нашим новим знайомим і вже був зовсім розслаблений, коли зателефонувала його дружина. Самурай запевнив її, що з ним усе добре і невдовзі він буде вдома. Годинник пробив дванадцяту ночі. Наші нові знайомі затягнули «калинку-малинку», яку можна було вгадати за мелодією, потім хтось спробував зобразити Лучано Паваротті і навіть запросити мене на танець. Я відмовилась, але довелося з усіма сфотографуватись.

Неподалік від входу в метро на лавочці лежав японець середніх літ. Він був пристойно вдягнений, у гарних черевиках. Чоловік спав, поклавши під голову кейс. На відстані кількох метрів від чолов’яги тхнуло віскі. Такагі-сан підійшов до п'яного японця, поправив йому плаща і зауважив, що ніч прохолодна і ця людина до ранку може застудитися. На моє запитання, чи доживе той узагалі до ранку в багатомільйонному місті, наш друг усміхнувся і запевнив, що не тільки доживе, а й прокинеться поруч зі сніданком. Цілком імовірно, що жалісливі громадяни куплять для цього бідаки кави з тістечком чи канапку із сиром. Адже співчувати п'яним це ж природно, а скривдити таку людину все одно, що дитину. А це знов-таки суперечить духові самураїв.

Ми посадили нашого Такагі-сана в метро, будучи повністю за нього спокійними. Нехай навіть засне у когось на плечі. Адже він був п'яний, а отже, в безпеці.

Далі буде...

Вам це буде цікаво:
Продається все: найкращі ринки планети
У наш час складно здивувати людину, особливо міську, якимось великим магазином або ринком, оскільки навіть у міні-маркеті біля будинку можна купити все. Утім, по всій планеті продовжують працювати легендарні базари, про які століттями складають легенди і розказують із захватом, розуміючи, що вони – набагато більше, ніж просто місце для збуту товарів.
Східна музика суфіїв: Кавалі
«Кохання виникає, коли ти дивишся в очі іншої людини і бачиш в них Бога», - так перекладаються рядки однієї з арабських пісень, що називається Кавалі. Їхнє авторство приписують східним мандрівникам суфіям, котрі, намагаючись знайти сенс існування, босоніж сходили півсвіту. У подорожах вони складали пісні, в яких розповідали про те, що їм довелося пережити.
Кабукі: тернистий шлях квітки
Традиційний японський театр кабукі завжди лишався загадкою для європейського менталітету: зрозуміти спектакль без підказок гіда може хіба що спеціаліст з культури Країни вранішнього сонця.
Ловля креветок в Оостдюнкерке: Так, я на коні!
Якщо в ранковий час прогулюватись пляжами місцини Оостдюнкерке, розташованій в одній із західних провінцій Бельгії, то можна побачити одразу декілька сонць. Одне, звісно, в небі, а інші – жовтими плямами, верхи на конях, що, тягнучи на собі здоровенні плетені кошики, повільно бродять мілиною Північного моря. Так тут виглядає полювання на креветок.
Габон. Ласкаво просимо!
Жили-були на західному узбережжі Африки пігмеї. Нікого не чіпали. Коли були голодні, полювали і збирали горіхи з бананами. Потім прийшли мпонгве і фангі. Пізніше припливли португальці і назвали ці землі Габоном. Французи, котрі з’явилися слідом, оголосили їх своєю колонією, і лише в середині минулого століття, коли пігмеїв лишилося вкрай мало, Габон отримав незалежність від іноземців.
Австралійський едем – острів Кенгуру
Грізні хвилі то підіймаються, немов воїни на чатах, то розбиваються об скелястий берег і, складаючи зброю і покірно відступаючи, розсипаються у піну. Вітер вільно гуляє поміж лавандових полів, а евкаліптові діброви ховають у своїх заростях сонних коал. От-от сутінки накриють усе живе темним ковшем, і нічне життя похапцем розправить свої крила. Це не видуманий світ казкових переказів, а повсякденне життя острова Кенгуру.
Скоро лопнуть: міста, що виступають проти туризму
Ми багато пишемо про подорожі і нестандартний туризм, розповідаємо, куди поїхати за екзотикою, і як з користю витратити 10 доларів у різних містах світу, але рідко замислюємося про те, що туризм має і зворотний бік. Цього разу ми вирішили поглянути на юрби туристів очима місцевих жителів і розповісти про проблеми, що спіткали найбільш відвідувані міста планети.
ТОП-5 космічних місць Землі
Пляжі, ліси, пустелі – ви вже побували у багатьох куточках Землі, і хочеться чогось надзвичайно особливого? Чому б і ні: людство дуже давно літає в космос! Щоправда, подорож на Марс здаватиметься надто дорогою навіть для мільйонера. Адже поїздка за межі Землі обходиться у бюджет власного острова. Не біда: на нашій улюбленій планеті є просто вражаючі і по-справжньому космічні пейзажі!
Сен-Тропе – місто, що зійшло з екрана
В елітних колах про Сен-Тропе вперше заговорили, коли наприкінці XIX століття сюди навідався Гі де Мопассан. Французький письменник, знаменитий своїм безоціночним реалізмом, розповідав про затишну красу Сен-Тропе, пригадуючи про «луску сардин, що виблискує на сонці подібно до перлин»…
Живий танець. Полька
Цей танець не має жодного відношення до Польщі. У цьому життєрадісному і пустотливому темпі крутиться вся Європа і Америка, лише скромно додаючи до слова «полька» своє географічне розташування. Наприклад, фінська, андіжонська або навіть мексиканська. Саме з цієї хореографії починають діти, її ж вважають «вищим класом», який під силу лише витривалим танцюристам з міцним вестибулярним апаратом.
Мандалотерапія
Вчора я створила Всесвіт. Узяла трохи гороху, рису, гречки, пшона, зерен чорного, білого перцю і кардамону. Прихопила по жмені кави та анісу. Потім у всього цього з'явився центр. Він розростався, заспокоюючи мої думки. Коли ж останнє зернятко лягло в коло, я знову відчула забуту гармонію, крізь шум машин на проспекті почула птахів, повіяло ароматом фіалок, що їх так дбайливо вирощує сусідка в себе на балконі, а спогад про хвостатого Фунтика із п'ятого поверху викликав спалах ніжності до волохатого чудовиська.
Departure: Дакар
Сенегальська столиця Дакар – це не тільки найважливіше місто всієї Західної Африки, але й досить контрастне місце, найкраще для подорожі у форматі «познайомитися з Чорним континентом, але м'яко і плавно». Крім багатьох цивілізаційних і звичних сучасній людині атрибутів тутешнього життя, відчуття, що Африка з усією її романтикою, незвіданим і проблемами зовсім близько, не покидає тебе ані на мить.
Примарні міста: Детройт, Орадур-сюр-Глан, Прип'ять, Ченгун
Американський Детройт ще не так давно був відомий як центр машинобудування, але сьогодні про нього куди частіше говорять в контексті вимирання і відтоку населення. Outlook вирішив розібратися, чому з’являються міста-примари.
Інчхон: корейське місто майбутнього
Інчхон вважають морськими і повітряними «воротами» Південної Кореї через наявність тут одного з найбільших морських портів країни і найкрупнішого в регіоні аеропорту. Місто стрімко розвивається – буквально за сто років воно пройшло шлях від скромного портового поселення до ультрасучасного промислового і туристичного центру.
Якщо у тебе 10 доларів і ти в Стамбулі
Серед туристів, особливо з Європи, складно знайти людей, котрі хоча б раз не насолоджувалися відпочинком у сонячній і гостинній Туреччині. А от що чекає тих, хто обрав «іншу Туреччину» і вирушив оглядати чудовий Стамбул, ми розповідаємо на прикладі 10 доларів.
Гірокастра: «албанський Рим»
Конвенція про охорону всесвітнього культурного і природного спадку ЮНЕСКО зобов’язує з року в рік невтомно працювати над вивченням об’єктів, що мають неминущу цінність і унікальних за походженням. Під номером 569 великого списку організації розмістилося місто Гірокастра, що на півдні Албанії, котре ми сьогодні вивчимо вздовж і впоперек.
Покоління дахів
Вони стають місцем найкрутіших тусовок, джерелом незвичайних ідей і непередбачуваних відкриттів. На пік своєї популярності виходять цілі особняки, храми, сади, басейни, стадіони – і все це на верхівці будівель! OUTLOOK запрошує вас на знайомство з найзапаморочливішими висотами і неймовірними краєвидами.
Скульптури Ватикану: історія та філософія
«Маленька країна, одначе з великою місією» – саме під таким девізом 11 лютого 1929 Латеранськими угодами між Італією і Святим Престолом Ватикан був визнаний суверенною територією. Цей пакт відчинив двері перед цікавими, які сторіччями обмінювалися плітками про те, «що ж зберігають замки Ватикану?» Злі язики бурчали, мовляв, стіни його наповнені чаклунством і книгами про захоплення світу, у підвалах замків є камери тортур для грішників, а після літургій алхіміки готують філософський камінь. Та коли музеї стали доступними для відвідувачів, римляни і гості Італії ахнули у захваті. А колекціонери підрахували, що вартість усіх творів мистецтв найменшої країни світу перевищує у 150 разів ВВП земної кулі.
Що подивитися в азіатській частині Стамбула?
Судячи з відгуків більшості туристів, котрі відвідали Стамбул, багато з них так і не зібралися досхочу погуляти азіатською частиною головного турецького мегаполіса. Максимум, що вони бачили – аеропорт Сабіха і причали, куди можна як на атракціон приплисти з Європи, попутно нагодувавши чайок хлібом. Щоб у вас склалася більш цільна і різноманітна картинка цього неймовірного міста, ми розповідаємо про унікальні шматочки азіатської його частини, не побачити які – злочин.
Незбагненний Нан-Мадол: місто над безоднею
Краще за незаселений острів може бути тільки покинутий штучний архіпелаг зі слідами зниклих цивілізацій! Мирний плескіт весел, що бентежать блакитні сни Тихого океану, утихомирює барабанний дріб екстазу у скронях, готуючи волю і розум до побачення з головною загадкою Мікронезії. Нан-Мадол пустує не одну сотню років, могутні стіни роз’їдає морська сіль, але навіть у полоні забуття заборонене місто не втрачає величі.
Закрити
Outlook facebook page