RU  UK  EN
Статті  >  Напиши  >  Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"

Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"

Якщо вірити кінематографу, то типовий самурай постає перед нами як суворий, мовчазний і навіть трохи відлюдний воїн. Але цей образ усе ж ніяк не збігається з дійсністю... Олена Расенко пропонує вам переконатися в цьому, зустрівшись зі справжнім самураєм і навіть завітавши до бару, де збираються камікадзе.

Читайте також: Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 1 и Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 2 “Рибний день”


Переді мною сидів останній самурай клану Набесіма. Маленький, сивий, у картатій сорочці, ковбойській краватці і трохи завеликих джинсах. Його очі всміхалися з-під масивної оправи окулярів, а руку самурая тримала його миловидна дружина. Кенші Набесіма приїхав до Токіо з Америки. Розповів, що у Штатах живе вже багато років. Там відкрив спортивну школу, де викладає ази акупунктури, здорового харчування та основи володіння мечем. На батьківщину повернувся, щоб відродити в японцях дух самураїв.

А заразом навчити їх правильно їсти і лікуватися. Наприклад, при грипі, свинці, лихоманці вживати імбир. А хворіючи на кір, віспу, екзему, пити сік алое. Розповідаючи про шкоду хімії для організму, він примудрився кілька разів впасти зі стільця. Однак не через слабкість самурайського духу, просто стілець, на який посадили його, був явно не стійкий.

Щоби повністю розкрити тему духу нації, Такагі-сан запросив нас із другом пропустити по чарочці саке в заклад, де досі збираються камікадзе. Місце, в яке він нас привів, було в центрі району Сіндзюку. Сюди традиційно приходять іноземці, і тут-таки височіє найбільша кількість токійських хмарочосів. Сама ізакая (це щось на кшталт наших наливайок) мала традиційний старовинний вигляд. Напевно, такими ж були саке-бари в 30-40-х роках минулого століття. Тісне приміщення, прості дерев'яні лавки, стільниці з майже не оброблених дощок, відполірованих самими ліктями відвідувачів, скрипуча підлога. Стіни були обвішані старими чорно-білими фотографіями людей у військовій формі, горіло два невеликих світильники, тихо грав марш.

У барі випивало декілька літніх чоловіків. Вони докірливо поглянули на нас, гайдзинів (тобто іноземців), і стали перемовлятися. Господиня шинку, крихітна жінка, запитала Такагі-сана, що ми тут робимо і чи ми не американці. Щоб заспокоїти її, він дав подивитися наші документи. Потім замовив для нас кілька порцій саке і сьодзю. Абсолютно теплих і від цього неможливих. Трохи відтанувши, власниця розповіла, що в її барі не вельми раді гайдзинам через те, що ті хибно тлумачать японське слово «камікадзе». На її переконання, вони були патріотами і захищали Японію від агресора ще сім століть тому. А сьогодні світова преса стала називати так звичайнісіньких терористів. Ще жінка розповіла, що колись ця ізакая належала її матері. У сорокових саме вона проводжала пілотів-смертників, наливала їм на коня саке. Ті заходили в бар пропустити чарочку-другу, знаючи, що можуть уже більше ніколи не повернутись на землю. Їхні світлини зараз висять біля столиків. Ті ж, кому не довелося здійснити свій останній політ, часто приходять сюди випити, згадати товаришів і побурчати на нинішнє покоління японців. Постійних відвідувачів з кожним роком стає дедалі менше. Вони просто вмирають, зітхнула господиня. Тож, напевне, за деякий час вона-таки продасть бар, складе в коробку старі знімки і поїде доживати свій вік деінде на берег. Поки ми розмовляли з японкою, в бар зайшов маленький дідок, підтягнутий та акуратно підстрижений. Він невдоволено подивився на нас із Сашком і підсів до двох чоловіків, які весь час пильно за нами спостерігали. Господиня бару нахилилася до Такагі- сана і сказала, що нам уже час. З бару ми вийшли близько восьмої вечора. Я не образилась, що нас практично виставили за двері і що нам так і не довелось поговорити з камікадзе. Зрештою, це їхня країна і їм вирішувати, спілкуватися з гайдзинами чи ні. На вулиці сигналили авто, переливалися неонові вітрини, на розі підморгував автомат, який продає жіночі труси і губні помади, назустріч ішли двоє довготелесих японців у костюмах графа Дракули. І мені захотілось озирнутися й подивитись, чи не привиділася мені ізакая з її господинею та відвідувачами. Але я не стала цього робити.

Такагі-сан був невблаганний. Цього вечора він-таки вирішив напитися та обов'язково споїти нас. Значно повеселівши, але ще не втративши здатність пересуватися самостійно, японець потягнув нас підвищувати градус. Його улюблений заклад був неподалік. У напівпідвальному досить великому приміщенні вже гуляло декілька компаній. Чоловіки в ділових костюмах і краватках голосно щось обговорювали і сміялися, закидаючи голови назад. За шинквасом стояла маленька, худорлява жінка років шістдесяти. Вона заусміхалася, помітивши Такагі-сана, і дістала з полиці почату літрову пляшку віскі з яскраво-жовтою наклейкою.

Придивившись, я помітила безліч таких самих надпитих пляшок зі стікерами. Такагі-сан пояснив, що японці не можуть так багато пити, як європейці чи росіяни. Виносити алкоголь із собою не прийнято, а отже, єдиний варіант – залишити замовлення в барі й допити пляшку наступного разу. Щоб не переплутати, де чиє віскі, його підписують. Коли ж я запитала, чи можна прийти сюди, назватися чужим ім'ям і випити не свій алкоголь, на мене подивились не надто приязно, включаючи і Такагі-сана. Він пояснив, що так чинити для японця негоже і це суперечить духу самурая. Тут до розмови підключилися й галасливі японці, вже прикінчивши одну пляшку. Виявилося, хлопці зайшли в бар після роботи. І так вчиняють вони регулярно – напиваються колективом. Багатьох удома чекають дружини й діти, однак відірватися від загальної пиятики було б саботажем, а такого в японських компаніях не вітають. Такагі-сан підтакував нашим новим знайомим і вже був зовсім розслаблений, коли зателефонувала його дружина. Самурай запевнив її, що з ним усе добре і невдовзі він буде вдома. Годинник пробив дванадцяту ночі. Наші нові знайомі затягнули «калинку-малинку», яку можна було вгадати за мелодією, потім хтось спробував зобразити Лучано Паваротті і навіть запросити мене на танець. Я відмовилась, але довелося з усіма сфотографуватись.

Неподалік від входу в метро на лавочці лежав японець середніх літ. Він був пристойно вдягнений, у гарних черевиках. Чоловік спав, поклавши під голову кейс. На відстані кількох метрів від чолов’яги тхнуло віскі. Такагі-сан підійшов до п'яного японця, поправив йому плаща і зауважив, що ніч прохолодна і ця людина до ранку може застудитися. На моє запитання, чи доживе той узагалі до ранку в багатомільйонному місті, наш друг усміхнувся і запевнив, що не тільки доживе, а й прокинеться поруч зі сніданком. Цілком імовірно, що жалісливі громадяни куплять для цього бідаки кави з тістечком чи канапку із сиром. Адже співчувати п'яним це ж природно, а скривдити таку людину все одно, що дитину. А це знов-таки суперечить духові самураїв.

Ми посадили нашого Такагі-сана в метро, будучи повністю за нього спокійними. Нехай навіть засне у когось на плечі. Адже він був п'яний, а отже, в безпеці.

Далі буде...

Вам це буде цікаво:
Оце так сервіс! Японське таксі
Найперше, з чим має розібратися кожен турист, опинившись у новій країні – це із транспортною системою. Часто вона здається складною і заплутаною, і щоб збагнути її, потрібні тижні, а може, й місяці. Наша читачка Наталія Усенко побувала в Японії і ділиться своїми враженнями про найбільш комфортний і безпечний транспорт у світі.
Азербайджан зсередини: «хна-яхти»
А ми продовжуємо публікувати авторську рубрику Сабіни Сафаровою про традиції в Азербайджані. Ми вже дізналися і про сватання, і про заручини, і зараз OUTLOOK пропонує зануриться в традиції ритуалів і церемоній «хна-яхти», яка безпосередньо передує весіллю.
Розчарування туристів: від Франції до Македонії
Ейфелева вежа, на думку Гі де Мопассана, – просто величезна залізна потвора в центрі Парижа. А романтична шекспірівська Венеція, подейкують, суцільний "смітник" з гострим смородом нечистот по всьому місту. Ми розізнали у бувалих тревелманів, які з ними траплялися розчарування в далеких подорожах.
Superflat: суперплощина японського мистецтва
Любителі аніме ніколи не пройдуть повз сучасне японське мистецтво. Особливо, якщо цей напрямок безпосередньо належить до коміксів манга. Художник Такаші Муракамі був першим, хто замислився, як назватим те мистецтво, котре ловить натхнення в черговому аніме, але говорить про вічні цінності.
Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 1
Олена Расенко, повернувшись з Японії, розпочинає спеціальний цикл матеріалів про цю країну. Попередження для особливо вразливих: обережно! Після прочитання розвивається гостре бажання зірватися, купити авіаквиток в таку чудову і чарівну країну висхідного сонця!
ВІДЕО: Ремесла Узбекистану. Шиття золотом
OUTLOOK пощастило побувати в гостинному Узбекистані і ближче познайомитися з ремеслами цієї дивовижної країни. Сьогодні ми розповімо вам про мистецтво шиття золотом, яке здавна вважалось мистецтвом знаті,. Розкажемо ми й про те, які матеріали використовує майстер, в чому секрети і унікальні особливості цього ремесла. Відчувайте світ з нами!
Проводжаючих просимо залишити вагони: найцікавіші поїзди планети
Незважаючи на безупинний розвиток авіатранспорту, багато людей по всій планеті все ще люблять з різних причин подорожувати поїздами. І хай у більшості поїзд асоціюється з доволі повільним пересуванням, якщо порівнювати з літаками, і комфортом у найкращому випадку рівня минулого століття, дивлячись на нашу добірку, ви напевно в зайвий раз замислитесь, як же все-таки добиратися до пункту призначення.
Кордони не перешкода: найбільш відомі анклави світу
Для тієї країни, чия територія розташована у межах кордонів іншої держави, ця територія називається ексклав, а для тієї країни, всередині котрої є частина, що перебуває під чужим контролем – анклав. Сьогодні Outlook подорожує по найцікавіших з точки зору географії й адміністративного управління містах і країнах, цілком розташованих на територіях інших держав.
США очима Богдана Янчева
Контекстний менеджер Богдан Янчев здійснив тривалу подорож у США. Він провів там близько півроку і не просто побував у найбільших містах, таких як Маямі, Нью-Йорк, Вашингтон, але й попрацював на різних роботах, завів чимало знайомств із місцевими і відвідав місця, про які звичайні туристи нічого не знають. Після повернення він розповів нам про свої найяскравіші враження.
Ісламабад is the capital of…
Попри промовисту назву Ісламабад, мабуть, найбільш світське, космополітичне та вестернізоване місто мусульманського Пакистану, котре є ще й столицею цієї держави. І хоча Ісламабад важко зарахувати до щасливчиків, оскільки важливі стратегічні дороги завжди були в стороні, йому є чим вас здивувати. Чим і як він живе - далі в OUTLOOK.
Гетто світу: Бедфорд: англійська глибинка з італійським присмаком
Сьогодні розповіддю про одне з найбільш дивовижних поєднань, яке тільки можна уявити, таких несхожих одне на одного народів – італійців та англійців – ми продовжуємо нашу рубрику, присвячену етнічним гетто світу. Приготуйтеся вирушити разом з нами в холодний і дощовий Бедфорд, де ми зануримося в теплу середземноморську атмосферу.
Ніч перед Різдвом і після
Різдво приходить, накидаючи теплий кожух на плечі. Ввечері воно приносить із собою м’яке світло першої вечірньої зірки, а зранку будить білим, але теплим сонцем. Якби про відчуття Різдва хтось запитав у бабці моєї прабабці, то, гадаю, її слова були б ідентичні моїм. Бо разом із мисочкою куті із рук у руки українські покоління передають і свої традиції.
Глінтвейн: зігріваємось правильно
Вітамінчики, загартовування, правильний режим дня... Це все добре і корисно, особливо в холоди, ось тільки іноді треба себе і побалувати й одночасно убезпечити від мікробів і застуди. У такий час найкращий засіб – глінтвейн.
СПЕЦПРОЕКТ: Про новорічні та різдвяні традиції. Розповідають Посли.
Звичаї однієї держави відрізняються від іншої, але люди з різних куточків планети однаково чекають на дива, приємні сюрпризи й добру казку напередодні новорічних свят. Тому ми вирішили запитати у дипломатів про особливості святкувань Нового року і Різдва в їхніх країнах.
Індійське село Кодхіні: таємниця близнюків, котру ніхто не розгадав
У світі є незвичайне місце, де народжується найбільше близнюків. Хоча на перший погляд це схоже на містичний збіг, статистика змушує вірити в чудеса. Індійський штат Керала може похвалитися селом, де відбуваються незвичайні речі. Кодхіні – те саме місце, де близнюків більше, ніж у будь-якій іншій точці світу. І цьому немає майже жодних пояснень.
Азербайджан зсередини: заручини
Ми продовжуємо публікувати розповіді українки з азербайджанською кров'ю Сабіни Сафарової про дивовижну культуру Азербайджану. Дівчина продовжує вести свій авторський блог і сьогодні пропонує дізнатися тонкощі такої цікавої традиції як - заручини.
Канберра is the capital of...
Австралія підсвідомо залітає до наших вух разом із гучним інтро з мушлі сіднейської опери, і лише потім ми згадуємо, що столицею цієї країни є Канберра. Багато хто розглядає це місто як зупинку між Мельбурном і Сіднеєм, але Канберра вже не тільки виношує, але й перетворює у реальність план із завоювання сердець усіх австралійських туристів.
Амазонки з племені мосо: заповідник фемінізму в затінку Гімалаїв
Автори антиутопій пророкують сотні бід людям майбутнього, яким знову і знову забороняють грати весілля, та, схоже, не все так страшно. У китайській провінції Юньнань, коло самісінького підніжжя Гімалаїв, живе матріархальне плем'я мосо, якому поняття шлюбу зовсім не знайоме. У їхній мові немає слів «чоловік» і «дружина», утім, немає і багатьох інших, таких як «ревнощі», «війна» і «зрада», і на долю вони не скаржаться.
Нормандія очима Корнія Грицюка: яблука, молоко та океан
Для багатьох туристів Франція – це в основному Париж із довжелезною чергою на Ейфелеву вежу, Лувр та околиці з їхнім королівським шиком або курорти Середземного моря. А ось Корній Грицюк, мандруючи цією країною, вирішив податися на північ – у Нормандію! Для наших читачів він підготував цикл подорожніх нотаток про поїздку до Атлантичного океану і почне свою розповідь із вражень від містечка Довіля!
Чан-чан. Перуанське місто з глини
Бувалі мандрівники розповідають, що розглядати руїни стародавніх поселень в Андах можна місяцями, переїжджаючи з одного регіону в інший. Особливо багате на археологічні комплекси західне узбережжя південного континенту. Декотрі з них, приміром, Мачу-Пікчу, давно стали популярними серед туристів, інші тільки розпочинають прочиняти свої двері для допитливих.
Закрити
Outlook facebook page